УДК 336
© Зубрицький А.І., 2011
ЛНУ імені Івана Франка, ЕкфМ-53c
Управління ліквідністю комерційного банку
Управління ліквідністю комерційного банку
Основним за¬вданням банку при проведенні операцій є своєчасне повернення запозичених грошових коштів. З цією метою комерційні банки повинні так організувати і спрогнозувати свою діяльність, щоб у будь-який момент можна було знайти вільні ресурси для виконання своїх зобов'язань. Ліквідність має важливе значення не тіль¬ки для самого банку, але і для клієнтів, що є необхідною умовою стійкості його фінансового стану. Тому актуальною проблемою банку є вибір правильної стратегії управління ліквідністю комер¬ційного банку, оскільки від неї залежить фундамент побудови банківського бізнесу. Виходячи з вище викладеного, необхідно розробити ефективні управлінські інструменти, які дали б змогу відстежувати і зменшувати вплив негативних внутрішніх і зовніш¬ніх факторів на рівень ліквідності банку, що є особливо значущим в умовах фінансової нестабільності.
Дослідженню банківської ліквідності присвячено багато наукових праць. В Україні цю проблему вивчали такі науковці як А.М.Герасимович, Я.В.Грудзевич, О.В.Дзюблюк, Л.М.Кіндрацька, В.В.Корнєєв, А.М.Мороз, Б.Л.Луців, Л.О.Примостка та ін. Серед російських вчених слід відмітити праці Л.Г.Батракової, М.Б.Диченка, В.В.Кротонова, О.І.Лаврушина, Г.С.Панової. Фундаментальними з даної проблематики є праці Пітера С.Роуза та Дж. Ф. Сінкі.
В Україні широко застосовуються різні методи державного регулювання ліквідності комерційних банків, у зв'язку з цим можна виділити ряд принципових моментів, що безпосередньо на неї впливають:
– наслідки рестрикційної політики НБУ, що прово¬диться в рамках монетарної політики (встановлення високої облікової процентної ставки, зміна норм обов’язкового резервування і мінімального статутного фонду, встановлення певних економічних нормативів безпосередньо впливають на структуру і ефективність активних і пасивних операцій комерційних банків) [3];
– фіскальна політика держави в банківській сфері (встановлення податків, непрямим і прямим платником яких є банк, безпосередньо впливають на його ліквідність і платоспроможність).
Стан ліквідності комерційного банку здебільшого визначається такими якісними чинниками як структура та стабільність ресурсної бази і структура та якість портфеля активів.
Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання банку поділяються на групи:
1. Зобов’язання за «гарячими грошима» або «летючі» вклади – кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо.
2. Мінливі зобов’язання – це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, чекові рахунки тощо.
3. Стабільні зобов’язання, або основні вклади, – джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові вклади, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів [5].
Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці, визначається питома вага основних вкладів у загальній сумі зобов’язань. Для оцінювання рівня стабільності ресурсної бази за кожним видом зобов’язань розраховується показник середньої тривалості зберігання коштів. Рівень осідання грошових коштів за окремими видами рахунків обчислюється як відношення різниці між залишками коштів на рахунках на кінець та на початок періоду до суми надходжень за рахунками за той же період.
Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності депозитної бази можуть бути екстрапольовані на майбутнє і використані при оцінюванні потреби в ліквідних активах, які банк має підтримувати, щоб знизити ризик ліквідності.
З метою оцінювання ліквідних коштів банку активи групуються за ступенем їх ліквідності, тобто швидкості перетворення у грошову форму (абсолютно ліквідні, високоліквідні та ліквідні активи) [5].
Перед менеджментом банку постає завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості.
У практичній діяльності банків вироблено кілька загальних підходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме:
стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи);
стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);
стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).
Кожна зі стратегій має свої переваги і недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківського портфеля, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища [4, c.416].
Сутність стратегії трансформації активів полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні засоби активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.
За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати таку властивість, як стабільність цін (тобто можливість продажу значної їх кількості без суттєвого зниження ціни), а також мати ліквідний вторинний ринок для швидкого перетворення на гроші.
Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.
Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно і досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба у грошових коштах. Підтримка значного запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.
Зміст стратегії запозичення ліквідності полягає в запозиченні грошових коштів у кількості, достатній для повного покриття потреб у ліквідних засобах. Позики здійснюють лише після виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Якщо попит підвищується, то банк запозичує кошти за вищою ставкою, доки повністю не задовольнить потребу в ліквідних засобах. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік.
Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти. У міжнародній практиці цей підхід застосовується з 60-х років. Саме на цей період припав бурхливий розвиток міжнародних ринків грошей та міжбанківських ринків.
Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком. На вибір джерела впливають такі характеристики як доступність, відносна вартість коштів, терміновість та тривалість потреби в ліквідних засобах, правила регулювання, обмеження.
Великі міжнародні банки найчастіше використовують розглядувану стратегію у процесі управління ліквідністю, іноді повністю задовольняючи потребу в ліквідних засобах саме таким способом.
Управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найбільш ризикова стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни відсоткових ставок та ризику доступності запозичених коштів. Це означає, що вартість підтримки ліквідності таким способом може бути як нижчою, ніж у разі застосування інших методів, так і значно вищою. Часто банки змушені робити позики за невигідною ціною або в період, коли зробити це непросто. Крім того, банкові, який має проблеми з ліквідністю, важче знайти кредитора, а вартість позики відчутно зростає.
Згідно зі збалансованим підходом до управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта – за допомогою проведення операцій запозичення коштів.
З метою зниження ризикованості банки часто укладають попередні угоди про відкриття кредитних ліній з ймовірними кредиторами, що допомагає вчасно забезпечити непередбачені потреби в грошових коштах. Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю – стратегії збалансованого (одночасного) управління і активами, і пасивами.
Перевагою даної стратегії є гнучкість, яка дозволяє менеджменту вибирати найбільш вигідне поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів в залежності від економічних умов та змін в ринкових цінах [4, c.419].
Суттєвий вплив на ліквідність банку має оптимальне співвідношення активів і пасивів за строками і сумами. Існує так зване "золоте банківське правило", яке свідчить, що розмір і строки фінансових вимог банку повинні порівнюватись із сумами і строками банківських зобов'язань. Дотримання "золотого банківського правила" забезпечується шляхом підтримання динамічної рівноваги активів і пасивів з постійним заміщенням коштів, які вибувають зі складу ресурсів, новими [1, с. 9].
Отже, для успішної роботи банку важливо сформувати політику, яка до¬зволяла б визначати напрями викорис¬тання коштів акціонерів і вкладників, регулювати склад і обсяг депозитного, кредитного, фондового портфелів, про¬гнозувати і долати ризики, а також ви¬являти обставини, за яких доцільно про¬водити ті або інші операції. Банківську політику можна визначити як стратегію і тактику банку у сфері організації та здійснення операцій і надання послуг з метою забезпечення його рентабельнос¬ті, стійкості та ліквідності.
Список використаної літератури
1. Вожжов А. П. Процессы трансформации банковских ресурсов [Текст]: монография / А. П. Вожжов. – Севастополь: СевНТУ, 2006. – 339 с.
2. Інструкція «Про порядок регулю¬вання діяльності банків в Україні» від 28 серпня 2001 року № 368.
3. Кочетков В.Н. Аналіз банківської діяльності: теоретико-прикладний аспект: монографія / В.Н. Кочетков. – К.: МАУП, 1999. – 192 с.
4. Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку: Підручник / Л.О.Примостка. – К.: КНЕУ, 2004. – 468 с.
© Зубрицький А.І., 2011
ЛНУ імені Івана Франка, ЕкфМ-53c
Управління ліквідністю комерційного банку
Управління ліквідністю комерційного банку
Основним за¬вданням банку при проведенні операцій є своєчасне повернення запозичених грошових коштів. З цією метою комерційні банки повинні так організувати і спрогнозувати свою діяльність, щоб у будь-який момент можна було знайти вільні ресурси для виконання своїх зобов'язань. Ліквідність має важливе значення не тіль¬ки для самого банку, але і для клієнтів, що є необхідною умовою стійкості його фінансового стану. Тому актуальною проблемою банку є вибір правильної стратегії управління ліквідністю комер¬ційного банку, оскільки від неї залежить фундамент побудови банківського бізнесу. Виходячи з вище викладеного, необхідно розробити ефективні управлінські інструменти, які дали б змогу відстежувати і зменшувати вплив негативних внутрішніх і зовніш¬ніх факторів на рівень ліквідності банку, що є особливо значущим в умовах фінансової нестабільності.
Дослідженню банківської ліквідності присвячено багато наукових праць. В Україні цю проблему вивчали такі науковці як А.М.Герасимович, Я.В.Грудзевич, О.В.Дзюблюк, Л.М.Кіндрацька, В.В.Корнєєв, А.М.Мороз, Б.Л.Луців, Л.О.Примостка та ін. Серед російських вчених слід відмітити праці Л.Г.Батракової, М.Б.Диченка, В.В.Кротонова, О.І.Лаврушина, Г.С.Панової. Фундаментальними з даної проблематики є праці Пітера С.Роуза та Дж. Ф. Сінкі.
В Україні широко застосовуються різні методи державного регулювання ліквідності комерційних банків, у зв'язку з цим можна виділити ряд принципових моментів, що безпосередньо на неї впливають:
– наслідки рестрикційної політики НБУ, що прово¬диться в рамках монетарної політики (встановлення високої облікової процентної ставки, зміна норм обов’язкового резервування і мінімального статутного фонду, встановлення певних економічних нормативів безпосередньо впливають на структуру і ефективність активних і пасивних операцій комерційних банків) [3];
– фіскальна політика держави в банківській сфері (встановлення податків, непрямим і прямим платником яких є банк, безпосередньо впливають на його ліквідність і платоспроможність).
Стан ліквідності комерційного банку здебільшого визначається такими якісними чинниками як структура та стабільність ресурсної бази і структура та якість портфеля активів.
Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання банку поділяються на групи:
1. Зобов’язання за «гарячими грошима» або «летючі» вклади – кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо.
2. Мінливі зобов’язання – це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, чекові рахунки тощо.
3. Стабільні зобов’язання, або основні вклади, – джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові вклади, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів [5].
Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці, визначається питома вага основних вкладів у загальній сумі зобов’язань. Для оцінювання рівня стабільності ресурсної бази за кожним видом зобов’язань розраховується показник середньої тривалості зберігання коштів. Рівень осідання грошових коштів за окремими видами рахунків обчислюється як відношення різниці між залишками коштів на рахунках на кінець та на початок періоду до суми надходжень за рахунками за той же період.
Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності депозитної бази можуть бути екстрапольовані на майбутнє і використані при оцінюванні потреби в ліквідних активах, які банк має підтримувати, щоб знизити ризик ліквідності.
З метою оцінювання ліквідних коштів банку активи групуються за ступенем їх ліквідності, тобто швидкості перетворення у грошову форму (абсолютно ліквідні, високоліквідні та ліквідні активи) [5].
Перед менеджментом банку постає завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості.
У практичній діяльності банків вироблено кілька загальних підходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме:
стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи);
стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);
стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).
Кожна зі стратегій має свої переваги і недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківського портфеля, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища [4, c.416].
Сутність стратегії трансформації активів полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні засоби активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.
За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати таку властивість, як стабільність цін (тобто можливість продажу значної їх кількості без суттєвого зниження ціни), а також мати ліквідний вторинний ринок для швидкого перетворення на гроші.
Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.
Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно і досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба у грошових коштах. Підтримка значного запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.
Зміст стратегії запозичення ліквідності полягає в запозиченні грошових коштів у кількості, достатній для повного покриття потреб у ліквідних засобах. Позики здійснюють лише після виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Якщо попит підвищується, то банк запозичує кошти за вищою ставкою, доки повністю не задовольнить потребу в ліквідних засобах. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік.
Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти. У міжнародній практиці цей підхід застосовується з 60-х років. Саме на цей період припав бурхливий розвиток міжнародних ринків грошей та міжбанківських ринків.
Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком. На вибір джерела впливають такі характеристики як доступність, відносна вартість коштів, терміновість та тривалість потреби в ліквідних засобах, правила регулювання, обмеження.
Великі міжнародні банки найчастіше використовують розглядувану стратегію у процесі управління ліквідністю, іноді повністю задовольняючи потребу в ліквідних засобах саме таким способом.
Управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найбільш ризикова стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни відсоткових ставок та ризику доступності запозичених коштів. Це означає, що вартість підтримки ліквідності таким способом може бути як нижчою, ніж у разі застосування інших методів, так і значно вищою. Часто банки змушені робити позики за невигідною ціною або в період, коли зробити це непросто. Крім того, банкові, який має проблеми з ліквідністю, важче знайти кредитора, а вартість позики відчутно зростає.
Згідно зі збалансованим підходом до управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта – за допомогою проведення операцій запозичення коштів.
З метою зниження ризикованості банки часто укладають попередні угоди про відкриття кредитних ліній з ймовірними кредиторами, що допомагає вчасно забезпечити непередбачені потреби в грошових коштах. Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю – стратегії збалансованого (одночасного) управління і активами, і пасивами.
Перевагою даної стратегії є гнучкість, яка дозволяє менеджменту вибирати найбільш вигідне поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів в залежності від економічних умов та змін в ринкових цінах [4, c.419].
Суттєвий вплив на ліквідність банку має оптимальне співвідношення активів і пасивів за строками і сумами. Існує так зване "золоте банківське правило", яке свідчить, що розмір і строки фінансових вимог банку повинні порівнюватись із сумами і строками банківських зобов'язань. Дотримання "золотого банківського правила" забезпечується шляхом підтримання динамічної рівноваги активів і пасивів з постійним заміщенням коштів, які вибувають зі складу ресурсів, новими [1, с. 9].
Отже, для успішної роботи банку важливо сформувати політику, яка до¬зволяла б визначати напрями викорис¬тання коштів акціонерів і вкладників, регулювати склад і обсяг депозитного, кредитного, фондового портфелів, про¬гнозувати і долати ризики, а також ви¬являти обставини, за яких доцільно про¬водити ті або інші операції. Банківську політику можна визначити як стратегію і тактику банку у сфері організації та здійснення операцій і надання послуг з метою забезпечення його рентабельнос¬ті, стійкості та ліквідності.
Список використаної літератури
1. Вожжов А. П. Процессы трансформации банковских ресурсов [Текст]: монография / А. П. Вожжов. – Севастополь: СевНТУ, 2006. – 339 с.
2. Інструкція «Про порядок регулю¬вання діяльності банків в Україні» від 28 серпня 2001 року № 368.
3. Кочетков В.Н. Аналіз банківської діяльності: теоретико-прикладний аспект: монографія / В.Н. Кочетков. – К.: МАУП, 1999. – 192 с.
4. Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку: Підручник / Л.О.Примостка. – К.: КНЕУ, 2004. – 468 с.
